Вступне слово - Книга Дитиснтво Ірусі Саїк (2019)
«Дитинство Ірусі Саїк» — це книжка про людяність. Це розповідь про міжвоєнну Галичину у найдрібніших і найпотаємніших її проявах та деталях, які лише здатна донести крізь час дитяча спостережливість та пам’ять.
Причиною появи цієї маленької книжечки на світ стали тривалі бесіди із корінною Тернополянкою пані Іриною Максимів (*31 травня 1932 †24 липня 2020). Її розповіді торкалися не лише родини, але й близького оточення та усього, що потрапляло дитині на очі. Пані Ірина мала унікальну здатність розповідати просто та доступно про складне, цікаво про банальне, уміла бути почутою, зрештою мала надзвичайний талант оповідачки. Через призму зібраних споминів мені вдалося показати, шо не все було так, як є зараз, а було і ліпше і гірше, було по-всякому.
Я дізнався про цю унікальну бабусю від історика Володимира Мороза, який 12 серпня 2012 року завантажив на youtube.com коротке відео за її участю, шо носить назву «Тернопіль. Спогади про осінь 1939 року». Його, до слова, там досі легко віднайти. Ці емоційні спомини, які, наразі, переглянуто дванадцять тисяч разів, докорінно змінили мій погляд на минуле.
Ми зобачилися вперше взимку тривожного 2014 року. То був вечір 21 січня. Бесіда тривала 2 години 30 хвилин. Записували робочий матеріал любительського документального фільму «Та́рнополь — місто, якого нема». Згодом я почав навідуватися в гості, багато розпитував та усе ретельно записував. Від самого початку тих просвітницьких для мене розмов, ніякої книги, звісно, у планах не було. Але все, як завжди стається так, як має статися.
Головною суттю книги «Дитинство Ірусі Саїк» є намір простою, доступною мовою розповісти про життєву філософію галичан, сформованих за Австрії та в часи міжвоєнної Польщі. Подані історії не варто сприймати надто буквально. Це свого роду міф, який опирається на реальні факти, проте, безумовно, кожним сприймається по-різному. Для мене була надзвичайно важливою словоформа, говірка, наголоси, настро́ї, життєві пріоритети, звички та традиції, страхи. Все це я знайшов і радо ділюся сформованим у вигляді хроніки матеріалом із Вами.
Книга складається із чисельних історій, які на подобі пазлів, формують цілісну мозаїку подій 1930-1950-х рр., свідком яких була наша «маленька» оповідачка. Це дуже особистісна історія життя Тернополя, і, я свідомий того, що багатьом вона може бути незрозумілою та чужою. Проте, корінні галичани віднайдуть у книзі десятки та сотні рідних тем, які знайомі їм з дитинства, бо все були вдома предметом детального обговорення.
Про непересічність постаті нашої оповідачки можна говорити довго та багато, але ніхто ліпше її крилатих спогадів про душу коханої Галичини, серцем якої був Тернопіль, не розповість. Підібраний матеріал — це не лише об’єкт моїх інтересів. Пані Ірина розповіла за ці шість років (2014-2020) усе, що хотіла та вважала за необхідне. Майже нічого суттєвого із почутого я не упустив. Десята книга серії «Дитинство Тернополя» створювалася довго та важко, проте все ж написалася. Аби вона лягла до ваших рук довелося перенабрати почуте у текст, сформувати структуру, вказати примітки та уточнення, відсканувати десятки світлин і поставити наголоси, без яких усі ці слова були б зовсім не такими, якими їх чув. Процес опрацювання величезного об’єму інформації (248 gb, понад півтори тисячі записів) був доволі складним та тривалим. Я уже мовчу про сотні пройдених кілометрів та тижні проведених розмов. Не зважаючи на те, що пошук «правильного» формату та подачі став для мене найскладнішим завданням, саму книгу було зібрано до купи за короткий проміжок часу. Для того, аби збагнути, що поміж тим усім цінне, а що пусте довелося «прожити» десятки чужих життів. Я хотів зупинити час, аби через роки ми мали добрий спомин про наших дідусів і бабців, які пам’ятали життя за Австрії та Польщі, жили під чисельними окупаціями, під небом, із якого сипалися бомби та падав рясний дощ надій і сподівань на краще.
Люди цінні своєю мудрістю, добром та бажанням ділитися досвідом поколінь, який, на жаль, ше нікого ніколи розуму не навчив. А все тому, шо власні граблі ближчі до лоба. Я був зобов’язаний поділитися почутим із Вами і свій обов’язок, нарешті, виконав. На останок зізнаюся, що керував мною банальний страх. Боявся не встигнути. Хтозна чи нашому поколінню дадуть 88… І я таки не встиг… Надзвичайно прикро, що мені не вдалося дописати цю унікальну історію в час, коли 88-річна пані Ірина мала вдосталь здоров’я потішитися книгою, погортати важкі сторінки спогадів… Пізно ввечері, 24 липня 2020 року серце цієї унікальної, неповторної та близької мені жінки зупинилося назавжди… Минає час. Відходять цілі покоління. Щезають смачні запахи, стихають рідні звуки, змінюються держави, нівелюються звичні цінності. Стирається усе те, що вважалося недоторканим та безсмертним. Проте, залишаються спогади про дитинство. Дитинство, яке, незважаючи ні на що, хочеться пам’ятати добрим та світлим.
Краєзнавець, Тарас ЦИКЛИНЯК 28 серпня 2019 р.