Глава 1. Дитинство - Книга Дитиснтво Ірусі Саїк (2019)
Я з’явилася на світ 31 травня 1932 року. Мабуть, це сталося у Франції. Тепер мені того ніхто уже не скаже. По-батькові прізвище моє Са́їк, по чоловіку — Максимів Ірина. Мої батьки були українцями, або як тоді казали руси́нами. Тато називався Онуфрій, мама називалася — Анна, а бабця — Юля. Мала я ше братчика Миколю, який був з 1935 року, на три роки молодший від мене. Постійно із нами жила бабця Юля, а також бабця Мариня. Потім ми забрали її до себе, бо вона вже, біднятко, сама не могла жити в Бере́зовиці. Татко працював у готелі «Подільський», мамця ніґде не працювала, була з нами. Нашим вихованням найбільше займалася бабця Юля. Мамина мама, бабця Мариня, більше помагала по ґосподарству. Отака то була наша родина.
Відколи ваша сім’я мешкає у Тернополі?
Зара я вам ска́жу… Моя мамця з 1907-го року. Вона приїхала до Тернополя, шо їй було 15 років (1922 р.). Ну, а татко, я не можу сказати, коли він вернувся із заграниці. Десь, напевно, в 1925-26 рр. Я собі так во думаю.
Татко
Мій татко 1892-го року ро́дження. Він походив з Чуганщини. Тут є таке село в Тернопільському районі. То десь за Сту́пками. Тато не мав вищих шкіл, але був дуже здібний до самоосвіти. Може там якусь початкову школу кінчав. Він знав прекрасно історію, знав літературу. Майже всього «Кобзаря» вивчив на пам’ять. І потім, як ми вже в школі за москалів (1944-1951 рр.) вчили історію, то все казав, шо то не так, шо «Кобзар» перероблений, шо наша історія перекапа́рена. Я до сих пір, як іду на його могилу, то все прошу про́щення в татка, бо багато нервів йому за то зіпсувала…
За Польщі ми не мали в Тернополі власного помешкання, бо татко більшість життя провів за границею. Батько його (мій дідусь) загинув. Він називався Олександр. Там не було повної сім’ї, і я нічого про нього не знаю. Вдома ніхто, ніколи не говорив. Напевне, були тяжкі стосунки. І так бабця Юля лишилися з двома дітьми. Тато бачив, шо тут не зможе дати собі ради, мав може років десять, і так втік з дому і поїхав у світи. Зовсім дитина... Ні гроша́ в кишені... Він був дуже битий життям. Казав, шо було по-всякому. Приходилося спати і на дворі, і де тільки не хочеш. Но він все витерпів. Всі балканські мови повивчав… Людина всьо може, якщо захоче, і якщо справді бажає чогось досягнути в житті. Тато все казав, шо лінивство — то є страшна риса характеру. Дуже не любив ледарів. І десь від тої пори бабця Юля приїхала до Тернополя і лишилася в отця Тимотея Сембая́ (1884-1963) господинею. А скільки часу вона не знала, де він є… Та то страшне… Мого тата доля, то нікому не побажаєш… І не знаю, чому такій добрій людині так не везло… Татко мухи не образи́в за ціле́ своє життя…
Спочатку він поїхав на Балкани. Після того майже всі балканські мови розумів. Я пам’ятаю, як він радійо включав, і там якісь ґе́ци (жарти, усмі́шки) розповідали, то все сміявся. А ми з Кольою, брат мій, Царство йому Небесне, стоїмо, як турки, і нам не смішно. То я все просила його, шоб він переклав, бо ми хочем також сміятися. До нині не знаю, як йому стільки мов у голові поміщалося.
Тато за Польщі (у подальшому під словосполученням «за Польщі» матиметься на увазі часовий проміжок між 1918 та 1939 рр.) працював у готелі «Подільський» (нині бульвар Шевченка, 23). Весь час, до самої війни там робив. Він приїхав до Тернополя з Франції. Навіть не приїхав, а його депортували. До того весь час працював за границею. В Польщі не був (мається на увазі сучасну територію країни-сусідки), хоча польську знав перфект, і знав грамоту. А починав з Хорватії, Чехії та Словакії.
Потім звідтам переїхав до Німеччини, де затримався надовго. Там робив на одній шахті 17 років. То німецьку мову також знав добре і знав грамоту. Він ше́ хотів працювати, розказував мені за то, але лікарі не позволили, бо більше, як 17 років на шахті робити не можна. Чому? Пил осідає на легені, і, людина може тяжко захорува́ти. Тато мав по тілі таківо чорні цяточки. То так вугільний пил діє.
Після роботи в Рурі він поїхав до Італії, де також пару років робив і вивчив мову. Потім його колєґа, який жив у Франції, закликав до себе. Каже: «В мене є приміщення, є де жити. Чо ти будеш в Італії? Приїжджай до мене». А той татків товариш дістав у спадок від жінки за́мок. Не такий шоб великий, але за́мок! Но мав біду... Жінка вродила йому дитину із «вовчою пащею». Як ссала груди, то кров текла, і вона не могла того терпіти. Тому він не захотів там далі жити і запропонував таткові купити. І він таки купив той дім, кинув у Франції свій якір, брав шлюб, женився і там жив. За тим всім відразу влаштувався на роботу, де його втягнули в комуністичну партію. Но факт того, шо його жінка була дуже проти і не захотіла через то із ним жити. Вона була дууууууже проти! Сказала шо: «Або я, або партія!» Татко вибрав партію, і вони розлучилися… Потім вона заявила на нього, і, його вночі заарештували та депортували. «Як ти хочеш будувати комунізм, то їдь до себе, звідки ти приїхав, і там будуй!» Вона лишилася із тим всім багатством, а тата «поїхали» додому. От і все. Так він у середині 1920-х знову опинився у Тернополі… Нічого більше не знаю. Чи в них були діти, чи у них не було дітей. Як вони і шо?! Ніколи про це вдома мови не велося.
Ну, але тато тоді мав дуже багато гроше́й на книжці. Но які то були часи! Ні одна копійка, зароблена за кордоном, не пропала. Вони йому ті гроші там не дали. Оформили доку́менти, як має бути, і депортували на батьківщину. У нас в Тернополи був колись тільки оден банк (вул. Грушевського, 6). То татко там тримав ті гроші. Но потім прийшли москалі в 1939 році, і всьо то пропало…
Мама
Мамця моя Анна називалася. Дівоче прізвище Іваніцка. Її родина походила з Моги́льниці (Теребовлянський р-н., Тернопільської області). А дідо, певно, поляк. Чи, може, навпаки… Вона була сама старша, вроджена в 1907 році. Потим цьоця Катруся з 1909-го, а вуйцьо Влодко з 1914-го року. Всі вони мешкали в Бере́зовиці, біля Тернополя.
Ви розповідали, що мама любила куховарити. Це ж постійна, щоденна і часто дуже рутинна справа. Я уже не кажу про решту порядків. Як їй вдавалося не здича́віти поміж баняками?
Так. Дуже любила. Я не знаю, як то так природа розпорядилася. Була дуже прикра характером, но дуже добре всьо готувала. Видно, це було її покликання. Жінки на Галичині в ті часи переважно ніґде не працювали. Вся господарка була на їхніх плечах. Ви знаєте, буду судити по собі, як я́ то відчула. Чи то цей у́клад життя в нашій сім’ї від бабці, мами і татка, чи шо, но родина завжди була понад усе! А відносно виховання дітей — то-то було звичайне явище. Так мало бути, бо інакше ніхто собі того не уявляв. Це ж не тіки наша родина, це так кожна порйадна сім’я тоді жила. Такий у́клад був.
Мама не хотіла влаштуватися на якусь роботу, аби розбавити одноманітне життя? Може, і хотіла, але могла йти працювати тіки прислугою. Татко протестував, бо спілкувався з людьми вищого ґатунку. Це було неприпустимо на той час. Я вам скажу таке, шо мама, як вийшла заміж за тата, то він відразу забрав її з готелю, де вона робила. Так само мого чоловіка мама не працювала. Діти були, дім. Вони прислугів не мали, всьо робили самі. Но в нас було ліпше, бо ми мали дві бабці! (Сміється) Того мама собі вільно почувалася і не думала на кого дітей лишити, чи може там шось не зварено, чи не зроблено.
Готель «Подільський»
Батьки познайомилися в готелі «Подільський». В часи мого дитинства то вже була не нова споруда (готель зведено у кінці 19 ст.). Но вони не брали шлюбу, бо їм не давали. Тато був шлюбний чоловік з першою жінкою (тією, яка мешкала у Франції). Хто його знає, може то була моя справжня мама, і тато забрав мене до Тернополя із Франції… Бо зараз, як люди розлучаються, то за мамою першість, а колись тато мав право на дітей. Перша особа до дітей був тато. Він навіть писав до Папи Римського! І наша канцелярія церковна греко-католицька писала так само від себе. Но вони не позволили… То було ше тоді в 1920-х роках. Так, моя дитино… Він не мав права другий раз женитися! Тому вони взяли державний шлюб, а церковного не мали. Потім у них була тільки розпись радянська.
Моя мамця була ґосподиньою в пані Шидловської. Готель «Подільський» то її власність. Пані Юстина мала на другому поверсі помешкання, де жила разом із сином Ю́рком. Він був лікаром. А чоловік її втік ше за Польщі. Він, по-моєму, адво́кат був. Інтеліґенція, яка була зв’язана із Заходом, добре чула той червоний запах. Так само і наших українців багато повиїжджали в ті часи. Адво́кати Лисі, то така династія була, Морозовці́. Багато видних людей повиїжджало ше тоді. Потім перед 1939 роком пані Юстина з Ю́рком також виїхали із Тернополя.
— Шо Ганю будеш сьогодні варити? — Шо в баняк влізе, прошу пані, то і буду варити. — Ти мені багато там не наливай, добре?
А мамця каже: «Наляю цілу миску, і моя пані то злупить!» Шидловська була українкою. А чоловік, мабуть, поляк, але я точно не знаю. Мама розповідала, шо то була дуже порядна і поважна жінка. Дуже мене любила. Дууууже… Мамця опікувалася тіки її помешканням. Прятати не прятала, бо для того була покоївка. Та сама, шо прятала в номе́рах готелю, те і робила у неї вдома. Але вдома під наглядом очей мої мами, то… (Сміється) То було непросто! Краще було там зовсім не робити. Слово честі вам даю! (Сміється) То була содома і гомора…
Я вам таке скажу, шо як мама, так і тато були слабі до порядків. (Сміється) А бабця Юля ше більше! Та то всьо було настільки алєґанско, шо я не можу вам передати. Та моя мама просто йшла на ринок, то мусіла виглядати коло того дзеркала, як не знати шо! Мусіла бути акуратно вбрана! Сама атмосфера, саме оточення виховує людину. Розумієте? Але навіть нехай вона буде вдома вихована належно, но як ти попадаєш в орду, то стаєш таким, як та орда. Зрозумійте то. Тоді вже хата нічо не поможе. Абсолютно! Це є життєва звичка людини. Самі себе виховували. Вони інакше не могли. То не то, шо для якогось фра́нту. Ні. То просто таке життя. Мама не вийшла на вулицю, аби в чому. Мусіло бути чисто! А особливо, де пляма!!! Вона, якби прийшла до мене і зобачила десь на обру́сі, чи на білизні пляму, то нещаслива була би моя година! Так само, як на баняку чорну цяпочку. То таке, дитино ви́ховання було. Та я вам говору. Вони, як з мамою вбиралися до театру, то пів дня на то йшло. Якась комедия! Ви сі вже нарешті виберете, чи нє?! Всьо мало бути настільки алєґанско, шо я вам не можу передати. Ті мешти сіми були тільки для того, шоб йти до театру. Тато мій дуже по забавах ходив.
Якими були стосунки у мами із Шидловською?
Були хороші, бо вона їй дуже довіряла. Мама, як йшла по за́купи, то мала тіки поля́рис в руках і більше нічо. А коло неї хлопці з кошика́ми йшли. Купить все, поки́дає в кошики́, і вони несуть. Моя мама була ґосподиня, а не слуга, не кухарка і не покоївка. Ґос-по-ди-ня! Все мені то казала. Я вам говору, шо я таку школу пройшла відносно того всього, шо в мене от там шма́точки ви́сят у ванні, то всі чистенькі! Прошу пана, ви бачили в мене колись якусь брудну вонучку? Чи в кухні чи де? Ні! І не побачите ніколи! Тому, шо якшо шось не випралося в руках, то в банячок на кухню, мила, порошку, і вже сі виварує. То все мені мама прищепила.
А де саме вона мешкала в Тернополі, коли робила в готелі?
Того я не знаю. Напевне, десь винаймала хату. Та робота — то були її перші сліди в місті. Вона давно вже в неї працювала, десь від 20-річного віку (орієнтовно з 1927 р.).
А як ваш татко познайомився із пані Шидловською?
Розумієте, колись у Тернополі не один лиш готель «Подільський» був. Но всі, хто приїжджав із заграниці йшли до пані Юстини. Їй, мабуть, було трудно з іноземцями, бо вона з ними ні бе, ні ме, ні кукурі́ку. Лиш як вони познайомилися з татком не знаю. Певне, він шукав роботу. І саме головне, шо знав мови! Тільки не можу сказати, шо добре володів італійською, але порозумітися би зміг. Я собі думаю, шо його здібності до мов, то в Тернополі на той час була рідкість. Тому пані Шидловська його зауважила і тримала під десятьма замками. Їй було вигідно, шоб про него ніхто, нічого не знав. Дорожила ним стра́шне! Він для неї був всьо. Керував всім тим готельом, ресторацією і кі́но. Бо колись до готелю приїжджали не так, шо зараз любий може, колись тіки паньство селилося. І їй добре було, тому, шо не треба окремо перекладача брати. На місци була своя людина! Отак тато зачав там робити старшим портьєром. Він всім опікувався, все контролював, аби воно належно працювало. Всюди мало бути ідеально чисто, акуратно і спокійно. І якось вони в готелі познайомилися з мамою…
Як мама зійшлася з татом зважаючи на його атеїстичні погляди?
У нас через то вдома були дуже великі неприємності. Навіть татова родина з Чуганщини протестувала. Двоюрідні брати приїжджали із ним говорили на бог знає яких тонах. Потім вони в нас навіть не появлялися… Одним словом, всяко було… А за маму… Ви знаєте… Якшо в них були розмови за татків атеїзм, то ми того не чули. А то точно було! Я знаю, бо моя мама заголю́кана. В неї писок не закривався. Татко взагалі крику не зноси́в. Но він покривав то все тим, шо вона була ґосподиня над ґосподинями! То велика рідкість на той час. Певне, шо так! Бо капа́рниці були як тоді, так і тепер є. Я ж вам говорила, шо як вона приходи́ла до мене, розбиралася і носом шморґала на кухні, то я вже знала, шо́ зара буде… Та не дай Господь! От напри́мір серве́та на столі десь була зім’ята. — «Шоооо то таке?»
А я не знаю, шо мама хоче...
— «Шооо то таке?? Ти шо не вииидиш? На столі має бути серве́та, а не шмата!» Вона мене зробила ґосподиньою. Я їй за то дякую. Хоча не можу похвалитися, шо шось робила в хаті, поки мама жила. Чого? Бо вважала, шо так, як вона зробе, то ніхто не зробить. Зараз я маю ту саму противну натуру. Але я своїх дітей так вишколила, шо вони спечу́т і звару́т, і проблем у цьому немає. В даний час, пане Тарасе, я їсти не вару. Бо шось мене потягнуло за язик, сказала своїм, шо мені тепер тяжко коло кухні. Шось я таааак дооооовго вару ту зупу, і рухи мої такі повільні… Ноги болять стіки стояти. Так само чоловік каже: «Шо ти так довго коло тої кухні?». І я вже сама на себе злощуся… Але то просто старість прийшла…
Мій тато був старший від мами на 15 років! Йому було тяжко з нею, бо вона проста, сільська жінка. По-польськи вміла читати, а по-українськи нє. Писати не вміла, але потім трошки лібізувала (рос. «лебезить» — підлизуватися заради користі). Була неграмотна людина, була недалека. Дуже туго до неї всьо доходило… А тато бачив світ і був вже тоді старший чоловік. Розумієте? Ви згадували про те, що із 3-річного віку мали дуже добру пам’ять Так. За Польщі ми жили на Нижчій Подільській в Тернополі (згідно даних адресової книги за 1935-1936 рр. Онуфрій Саїк мешкав на вул. Вищій Подільській, 71), винаймали в ґосподара ка́меничку. Я то дуже добре памнятаю. Вони мали двоповерхову, а ми одноповерхову. То все на одному подвірю. Було дуже гарно. Ми мали два покої і кухню. Там далі йшов город, і річка текла...
Пані Ірино, як ви собі в дитинстві уявляли майбутнє? Чи думали про те, що будете зустрічати Різдво у 2016 році?
Ми думали, шо так, як є, буде все. Шо такі порядки, як були за Польщі, такий уклад життя буде завжди. Бо так було добре. Якби було гірко, то би думалося про шось краще. Бачите, але все-таки можна ж було сфотоґрафувати, чи шось записувати. Шось ніхто на то не звертав уваги, і ніхто не підказав. Навіть у школі вчителі не казали, шо от, діти, дивіться, яким був Тернопіль колись, і який він є зараз.
Чому вам доводилося винаймати помешкання? Тато не міг побудувати чи купити дім?
Справа в тім, шо ми могли мати порядне помешкання в місті, але татко хотів ріки. Він був заводовий рибак і мисливець! І шо ви зробите?! Нижча Подільська (нині вул. Старий Поділ) то вже вважалася околиця. Так само, як Торговиця внизу (таку назву мала частина вул. Торговиця від «Збруча» до перетину із вул. Шашкевича), Новий світ і навіть Заруда́. А от там, де Середня церква на Руській, то вже починався центр. Татко мав гроші, бо як приїхав із заграниці, то відразу поклав їх в центральний банк (вул. Грушевського, 6). І він таки хотів будувати ка́меницю. Може, вона навіть була частково побудована, я того не знаю. Памнятаю, шо мав справу з людьми, які шукали місце під будову і займалися тим всім. Вони йому таки шось знайшли, але таткові не сподобалося, бо він хотів недалеко річки. В ті часи було дуже трудно там пляц дістати. Але по сусідству жила старенька пані. Видно її діти десь виїхали, бо лишили тут саму. І, мабуть, тато чекав, шо якось зміниться ситуація, бо він давно мав око на той пляц. Памнятаю, шо там стояла старенька хата, і був величезний город! Він заростав бур’янами, бо вона не могла дати йому ради. Ну і потім та пані, ніби, згодилася на то, шо їй дадуть в центрі помешкання, а тато купить той пляц. Так і сталося, але коли вже був вироблений план, і мали зачинати будувати, прийшов 1939 рік... І всьо... Всі ті гроші, шо були в банку пропали, і ми лишилися без нічого…
Будинок Пала́нюків, де ви мешкали стояв недалеко синагоги, правда?
Так. Недалеко від нашої хати стояла жидівська бо́жниця. Але ви знаєте, шо я би не сказала, шо там жили суцільно жиди. Направду, шо ні.
— Правда, Славцю? (пані Ірина по-доброму лементує до чоловіка, який дрімає у сусідній кімнаті) Правда, шо там жили люди всякої національності, і поляки, і українці, і жиди? — Так.
От бачите, мій чоловік вам підтвердив. І всі мирно між собою жили.
Спробуйте уявити Нижчу Подільську 1930-х років в сучасних межах вулиці Старий Поділ і детально її описати
Вона лишилася на тім самім місци, но лиш не стало будинків і гирла річки. Ріка Серет була набагато ближче до міста, а потім (імовірно, в час повоєнного відновлення ставу) вони її перенесли. Від мої вулиці нічогісінько не лишилося. Ні одного будиночка нема. Там стояли каменички́, городи великі люди мали. І в кінці тих городів сходилося аж до річки. То можете собі уявити наскільки далеко вони її посунули. Нижча Подільська не мала полюцької мощеної дороги. Тротуарів нормальних не було. Як то кажуть, «жидівське». Але то була спокійна вулиця, там не ставалося казусів. І ше я не можу назвати її прохідною. Ні. Зверху була Вища Подільська, то там, може більше ходили. А наша остання від долини, і вона йшла аж поза камеду́лами (нині вул. Старий Поділ, 53).
Пані Ірино, на вул. Старий Поділ у дворах будинків досі можна побачити підмурівки. Видається так, шо вони слугують підпорою для землі, бо там горб. Але якщо почитати історію, то стає зрозуміло, що в давні часи (16-18 ст.) в тому місці від півдня тягнувся оборонний мур. Чи пригадуєте в 1930-ті роки його залишки?
Так. Там і тоді був великий перепад висот. Підмурівки стояли і перед війною. Більше того вам скажу, шо там навіть були вироблені спеціальні сходи-переходи між вулицями до ринку. Нам, дітям, ніхто про це не розказував. Але вони точно були! Я за той мур все думала, шо, може, то якийсь будинок стояв колись, чи шо. Так собі дитина уявляла. Ми ж ходили там! Піднімалися в центр на Руську вулицю і потім до тата в готель. Я навіть пам’ятаю Вищу Подільську, але дуже мляво. Вже стерлося з пам’яті. Бачите, ми були́ би жили дальше в Паланюків, але німці зробили ґетто і забрали звідтамти людей.
Згадайте сусідів. Хто жив на вашій вулиці?
Там мешкали переважно люди середнього і нижчого рівня достатку. Пекарі́, шевці і всякої такої професиї люди. Навіть офіцерська сім’я жила. Вони були поляки. Ми з тими дітьми часто бавилися. А ше навколо жило багато жидів, шо мали свої склепи́ і пекарні. Но ми почувалися краще всіх, бо татко мав добру роботу, і всіх нас утримував. Прості люди високих парканів колись не ставили. То тільки паньство обмуровувалося. Лиш фіртка все закривалася на ключ, шоби ніхто лишній не прийшов. Тернопіль тоді було спокійне місто. Злодюжки, звісно, бу́ли, но до нас дітей то не доходи́ло, шо там хтось розказував, шо когось обікрали, побили чи покалічили. Наші вуха того не бачили, а очі не чули.
Як називалася країна з якою були пов’язані ваші дитячі роки?
Бачите, в часи мого дитинства України в Тернополі не було, а була Польща. По-польськи місто називалося Та́рнополь (калька з польської Tarnopol). Кожен говорив собі, як хтів. Не було такого, шоб хтось когось не розумів. Вдома я з татком спілкувалася тільки по-німецки. Інакше нє!
Німецька потім стала вам у пригоді? Нею хтось окрім татка володів?
Ні. Більше не було з ким говорити. Пригодилася тільки за німців.
Тобто, суперечки з приводу того, як називати місто не було?
Ні. У нас казали на польський манір Тарнопо́ль або по-українськи Тернопіль.
Як жило́ся за Польщі?
Ну як… Всі ті труднощі, які існували, лежали на плечах наших батьків. На нас то зовсім не впливало. Я тільки можу сказати за нашу родину, як ми жили, бо були й інші діти на вулиці, де було інакше. Іншим родинам жилося набагато скромніше і бідніше. Бо якщо п’ятеро дітей, а тато один працював… Перше ж не робили поранень (абортів) жінки. Скільки було — стільки родили. А він бідний сам працює… Отак, як Литвини наші сусіди. Бо та ка́меничка, яку ми винаймали, була розділена на дві половини. З одної був тільки оден покій, менчий від нашої хати. То там жив пан Литвин, його жінка і п’ятеро дітей. Леся і Славко не ходили ше до школи, а старші діти вже були в ґімназії. І оден батько працював! І от я собі запамнятала, шо те ліжко завжди було розстелене, і він завжди спав. Як він міг спати, той змучений чоловік, який працював цілу ніч? А тут купа дітей і ше ми приходили, і ніхто нас не виганяв, ніколи ми не були лишніми і не зауважили, шо, може, і заваджаємо. Брат Миколя там рідко бував, він був менчий. Три роки, то в такому віці велика різниця. А мені було цікаво, мені там було добре. Ті дівчатка ґімназистки вчилися, писали. Я все дивилася, як то гарно. І от він оден той чоловік робив. Ну то певно, шо вони бачили банани? Вони бачили фіґи?? Вони бачили чоколяду??? Ні. То тіки то, шо ми їм дали. То так во буває сидимо, вже татко мій йде з роботи, а пані Литвино́ва каже: «Іди Ірусінька, іди вже додому, бо татко твій пішов навівчений, як слонь. Всього поніс багато». В’язка бананів через плече, ше там шось, і всьо так наперед себе несе. «То йди вже, дитино». А я не йду. Я чо маю сі спішити? (Сміється) Мені не дуже то в голові. Але ми завжди ділилися… То, шо ми мали вдома, завжди давали тим дітям… То ми бачили, як жили інші. Того я не можу характеризувати, шо як було життя за Польщі. Голодні люди не були, але, переважно, жили дуже скромно.
Прокоментуйте будь ласка фото (с. 286)
То є Пала́нюки. Ґоспода́рі, шо ми в них винаймали хату. Пан Пала́нюк женив сина. Вона Стефця називалася, а він Володимир. Молодший називався Стефко. Він потім, коли вивози́ли поляків (мається на увазі післявоєнна депортація) виїхав до Польщі. А то (зліва) мій татко, мамця і я сиджу коло них надута і чимісь незадоволена. (Сміється) Пала́нюк був моїм хресним татом. Я забула, як він сі називав… А то дружка. Пані Паланюко́вої на тій знимці нема. Вона була дуже тучна особа, до фотоґрафії ніколи не йшла і майже не виходи́ла з подвіра. Мені тут, напевно, три рочки. Десь 1935-1936 рр. Та знимка зроблена в ательє. Ходилося спеціально до фотографа.
Розкажіть про тогочасні весілля
Колись майже ніхто в ресторані не робив весіль. Всі були вдома. Якщо погода належна, то на подвір’ї. Но таких шабашів і розкошів, як тепер ніхто не робив. Було скромно. От наш ґосподар пан Паланюк женив сина. Він не був бідний чоловік! Ви ж бачите фотоґрафію. Розумієте, тоді не було потреби в розкошах. То лиш зара люди з розуму сходят. Памнятаю, шо тоді також орендували сукні, бо вони дуже дорого коштува́ли. То хіба ве́льон молода собі робила, а решту…
Люди замовляли музик. Скрипка грала, бу́бен, акардіон. Але в більшості, якщо бідний, то виноси́ли пате́фон на подвіра і люди собі танцювали. Памнятаю, шо наш пан Пала́нюк Вло́дкови замовив оркестр.
В ті часи п’яних на весіллі ніколи не було. І дуже рідко бачилося випитих десь на вулиці. Якщо то і траплялося, то татко чи мамця завжди нас відвертали, шоб ми не бачили таких осіб. Пияки, звісно, були, але шоб хтось валявся по вулиця́х, то нє. Правда, Славцю? Якщо собі хтось і випив, то знав, шо має йти додому спати, і на тому кінец. Не було ґлупствів таких, як тепер. І ше колись женилися не в такому віці, як зараз. Чоловік мусів мати будинок чи якесь ремесло в руках. Мусів якось забезпечити родину, бо тоді жінки, переважно, не працювали. Жінка була вдома. Окремі робили лікарями, вчителями, то так. Але переважно не працювали. Розумієте?
А шо саме танцювали?
Зара я вам скажу! Танцювали вальс, танґо, фокстрот, польку, подеспа́нь, подепате́р, вальс-мазурку. І всі чомусь вміли то танцювати! А шо то тепер за танці, прошу мені сказати?! Стає група молоді, шось собі говорат. Музика заграла, і вони топчуться з ноги на ногу. То він лопатою шось копає, то він пливає, чи руками виробляє. То він якусь зарядку робить, руки вверх, руки вниз. Лююююди! Та то дикуньство! Я вам скажу, шо́ то таке тепер є. То є ритуальні танці індіанців! Але ті племена знали, шо кожний рух означає, а наші діти нє. Вони просто скачуть, як ті дикуни. «Цо пан ро́бє — ма́впа со́бє». (Сміється) І вони, дитинко, тепер з того зробили культ і танцюют. Та не вміют танцювати! Та мій чоловік, як прийшов на випускний вечір до нашої старшої дочки́ Оксаночки… Зал великий в третій школі. Зачалися танці, перший вальс, і бачить, шо вони всі сидят! Та то як таке?!
А чим пригощали на весіллі?
Відносно їдження за Польщі теж було скромніше. Таких, як тепер салатів не виробляли. Готувалося, як звичайно, студени́ну, канапки, пекли гарно. Печиво було дуже слічне і то тіки домашнє. Аякже ж! Маринували мнясо, вудили шинку, робили кобаси, сальце́сон і фаршировану рибу.
Ви не вуличники!
Ми ніколи не бавилися на вулиці, не мали права йти за фіртку. Тато і мама категорично не позволяли, бо там були вуличники. Діти, які бавляться на вулиці — це є вуличники, а діти порйадні мають подвір’я, мають хату, но не вулицю. Вулиця ше нікого не виховала на добре! Так все моя мама казала. І того ми не мали права бавитися з ними. Діти колись були припильновані. Якщо мама десь йшла, то значить коло них була бабця чи няня. Дітей ніколи ніхто не лишав, навіть коли вже були більшенькі. Тоді існувала дуже велика різниця, і вона відчувалася… Бідні діти — то було босе і мало подерті ла́шки. Бідні були бідні у всіх відношеннях. Не позволяли батьки багаті своїм дітям бавитися з бідними. Може то з тої причини, шоб не навчилися поганих слів і поганого поводження. Перше дитина без тата і мами кроку з подвір’я не ступала. То я рахую було погано. Але то так не всюди і залежало хто, як виховав. В нас була така вулиця, шо там не мешкали вчені і професо́ри. Жив, переважно, про́стий на́рід і робочі. По нашій стороні, то лиш Пала́нюк вивчив Влодка, шо він потім робив у банку, і ше той о́фіцер жив. Всьо. Решта всі без освіти. Чотири кляси, потім забирали до майстра, платили і той вчив дитину на шевця, кравця, пекаря чи кондитера. А вуйцьо мій Влодко Іваніцкий, як вийшов в люди? Він же ж не мав ні одної кляси! Я кажу: «Вуйцю, чо ж ти сі не вчив у школі? Ірена, як я мав вчитися, як я був голодний?! Сиджу і дивлюся, шо там ябка на яблуні ви́сять». Люди не могли вивчити дітей! Не було за що. А до школи треба вбрати і взути добре, купити кни́жки, зошити, антра́мент (чорнило) і всьо на світі. Все то коштува́ло гро́шей. А за шо купити? За шо? Навіть пекар, який мав постійний дохід, не міг дітей вивчити. Не вистачало. Той пан Литвин все бідний (втомлений) був… Я ніколи не виділа, шоб він сидів і нічо не робив. Бачите, зайнятій людині все бракує часу. То нічо дивно́го нема. Все, як не в роботі, то спав. Десь по́ночах, певно, робив… Але, шо кожну ніч? Я лиш пам’ятаю, шо в суботу пеклося так, шоб вистачало до понеділка. І переважно в неділю склепи́ були закриті. Хіба шо продуктові робили, і то не всі. І коли, прошу мені сказати, ті бідні люди мали виховувати своїх дітей? А мама сама мусіла тим всім опікуватися. То хіба вона мала час книжку почитати чи байку розказати? Тоді ж не було засобів (контрацепції). Скільки Бог давав — стільки родили. І по 10, і по 12, і по 14 дітей. В ті часи в Тернополі було багато людей, які не міли читати і писати. А все того, шо не могли здобути освіту. За́хоронка (дитсадок) — платна. Школи були безплатні тільки до четвертої кляси. А там вже гімназія... Тобто людині давалося лише мінімальну освіту, шо ти міг трошки писати, читати і рахувати. Всьо.
Розкажіть детальніше про ту багатодітну родину
Зараз я собі нагадаю… Та сім’я жила на нашій вулиці. Там було 14 дітей. Ну уявіть собі… Я пробувала згадати, хто їхній тато, але негодна. То, мабуть, українці. Але там всі діти були дуже чемні. Я, як йшла з татом, то бачила, шо вони все по пару ходили. Певно, мама за чимісь посилала. Все такво кла́нялися і віталися. Були дуже виховані і чемні. Бідні, но гідні… Я навіть не знаю, чим там тато займався. Вони мешкали ближче до міста недалеко жидівської різні (вул. Старий Поділ, 7). За ту родину знали всі. Бачите, в ті часи люди боялися Бога і не робили абортів. Хоча ми знали випадки́, шо жінки проколювали собі шилом і помирали… Уявіть собі. І як той тато міг заробити? Але я вже казала, шо в ті часи люди були співчутливі. Мій тато їм все помагав грошима. Йдем на вулицю!
Боже, які ми були смішні… Але як мамця піде до кравчині з мамою мого майбутнього чоловіка… Вони мали кравчиню, шо шила їм костюми. Мали шевця, шо робив мешти, а ше капелюхи. І всьо то по заказу в одному екземплярі. Розумієте?
Вибачте, переб’ю Вас. Розкажіть про капелюхи детальніше. Мені тепер видається, що ця річ дуже добре характеризувала ту епоху. Я все згадую слова дідуся Вло́дка Мису́ли, тато якого злостився після війни на москалів. Казав, шо він в капелюсі ходив, ходить і в ньому вмре.
Бачите, то колись були спеціальні майстерні по капелюхах. Переважно там, де продавалося відразу був цех. Все робилося індивідуально. На місці знімали мірку, і ви собі замовляли різного фасону головний убір. Капелюх міг бути з великими чи малими кри́сами. То є такі кока́рди. А колір вже як собі хто забажав. Тоді носили сіруваті, темно сірі і найчастіше чорні високі капелюхи. Вони були особливо в моді.
А який носив ваш татко?
Він, майже, ніколи не вбирав головного убору і ша́лика (шарфа). Все груди на розпашку. Такий був сильний чоловік. Шапок же ж тоді не існувало. Такого чуда ніхто не знав. Но вже, як тиснули сильні морози, то вбирав такі в’язані навушники на голову і таки брав капелюх на верха.
А циліндри були?
Так, но їх носили хіба дуже за́можні. Мій тато, наприклад, ніколи циліндра не вбирав.
Коли то всьо щезло, як явище?
Тоді, як москалі фурашки принесли. Всі скинули капелюхи і вбралися в фурашки... Вже тепер рідко якого пана зобачиш у капелюсі.
Продовжіть розповідь про те, як мама ходила до кравчині…
Ну і як вона вже йде туда, то ми діти знаємо, шо то на довго! А бабця, шо бабця? Вона то для нас таке. Каже, шо не можна за фіртку, але ми робили собі то, шо хочем. (Сміється) Вона нам нічо не казала… І тоді ми всю свою манаже́рію збираєм! Візочок такий плетений для ляльки каучукової і лялька одна, друга, трета. Ґуляйно́ґа на ду́тих ко́лесах, вуйцьо у Львові купив. Ровер також на ду́тих колесах, мало хто мав у Тернополі! Ми ту всю амуніцію вивозим на двір! За браму!!! Йоооой! За брамою — то був інший світ… А ті бідні діти обступлять нас… Страшне… І бояться навіть порухати того ровера. Я кажу, шо бери ляльку чи сідай, їдь, а він не знає, як. Чи на ґуляйно́зі (самокаті). Вони боялися брати від нас. Як мій братик вже тішився тими дітьми, шо вони прийшли. Бачите, ми хотіли бавитися, а нам не позволяли… Дуже багато було таких дітей. Все мені їх було шкода…
Чи доводилося вам бачити у ті часи жебраків?
Так. Було вдо́ста. Але ви знаєте, щоб сказати, шо в місті плодилося масове жебрацтво, то ні. Просили собі там десь бабця старенька чи дідусь, но ніколи ніхто їх не гони́в. Каліки сиділи…
Можете пригадати якусь конкретну особу? Мені наприклад досі перед очима стоїть бабця, яка купу літ просила милостиню біля Середньої церкви.
Ой… До нині пам’ятаю таку бідну дівчинку Пе́пу. Її знали всі. Вона була калічка і несповна розуму. Не могла ходити. Була дуууже бідна… Жила з мамою. Тата вони, здається, не мали. Ше там був братчик, так само якийсь неповноцінний. Та родина мешкала на вулиці, де тепер музичне училище (вул. Паращука). То за Польщі вулиця Баба́да. Там стояли будинки, і вони з мамою жили в сутери́нах. Сутери́ни — то є так, як до пивни́ці йти. Такі були помешкання, шо вікно разом із тротуаром. Мама все виведе її рано, посадить, і вона сидить там на стільчику цілий день. Нічо не виробляла і не викрикувала. Як хто йшов, то давав їй милостиню. Тако їй мама, видно, візьме матерію і тіки туво зробить під горло, шоби якось вбрати. Так вона в такій «сукенці» все сиділа. Сильно бідно жили… Пепа була дуже добра, нас дуже любила, особливо Колю. Він не боявся і йшов до неї. Завжди його гладила по головці. Я їй навіть ляльку подарувала свою… Боже, як вона тішилася... (Плаче) Страшне! Мама каже: «Йди занеси Пепі». То така вже не нова́ лялька була… А потім її підстригли якось дивно, і ті хлопчиська махабу́нди над нею знущалися. Обступлять її, шарпають... Називали: «Пе́па-бик, Пе́па-бик!» Вона бідна плаааче, тако затууулиться руками. Не хтіла, шоб її так називали… Ми не бачили, шоб за Пепу хтось заступався. Мій Коля, наприклад, не йшов з тими хлопчиськами, шо так робили, бавитися. Ше маленький був, але все одно розумів. І ми завжди, як йшли на спацер, то мама брала шось в торбинку… Навіть, як просто бавилися, то все дасть і каже: «Занесіть Пепі». І ми несли… Нам дуже шкода було... Ой, Тарасику… Як нагадаю собі ту картину… Я кажу, Господи, ну поділив на всякі нації, на всякі народи, то чого оден на́рід ненави́дить другий? Такого не має бути. Вони жиди, то нехай собі будуть. Ну і шо? Ну ми ж жили разом і з поляками, і з жидами! Спокійно і мирно жили!
Скільки Пепі тоді було років?
Коли я була маленька, то їй було десь 15.
А як склалася її подальша доля?
Не знаю. Мабуть, за німців забили, бо вона була жидівочка… Бачите, то напевне багато різних таких випадків траплялося, але чомусь не запам’ятовувалися приємні моменти. А от такі, де тобі робилося прикро, чи шкода, то більше закарбувалося. Я хочу, шоб було більше спокою, ласки і порозуміння. Люди тепер не чують і не хочуть чути одне одного. От мені добре, а на решта… Не хочу виражатися… Колись було співчуття.
На свята за фіртку!
Ми всі діти йшли собі вільно на вулицю лиш тоді, коли були свята. То для нас була подвійна радість. Маца! Всьо, їмо мацу́. Польські свята — всі їмо ба́бку. Українські свята — паску їмо. Всі! І жиди, і українці, і поляки, і всі на купу. Не було різниці. Я пам’ятаю, Боже ті великодні свята. Фіртка відкрита! Вже ми можем іти на вулицю до дітей. Знаєте, шо то для нас?! Не дивилися жид, поляк, укра́їнец, німец, бог знає хто. Вся вулиця повна дітей! А ті хасиди з бородами і пейсами. Боже, які вони були щасливі, як вони тішилися, шо ми християни їмо мацу. Потім наша паска, ділимося яєчками. Мені аж по тілі йде, як то було гарно… (Плаче) Як то було… Оте відчуття радості і спокою… А потім, шо то поробилося, Боже коханий, Боже…
Порівняйте тогочасне та сучасне виховання дітей
Ооо! Та що ви! То, прошу пана не те слово, як каже москаль. То нема порі́вняння! Тут порі́вняння навіть близько не може бути! От, напри́мір, вдома. Слово мами і тата — то був закон! Ніколи не повторювався ні тато, ні мама. Оден раз сказав і всьо! А не було, нє, не хочу, не можу, не буду. Не було такого! Ми не мали в свойому лексиконі таких слів, шоб відповісти таткові чи мамці, на якесь їхнє, шо вони кажуть нам зробити. По силі можливості, вони ж не давали нам Бог знає шо робити. Але то, шо від нас залежало, ми мали зробити. Як мені мамця сказала чи Кольові, шо ні кроку на вулицю за фіртку не ступати, значить то був закон. Фіртка ж не була на колодку закрита чи на ключ. Нати́сни на клямку і ти вже на вулиці. Но бачите, довіра була велика. І ше хіба я могла колись сказати, шо татку чи мамо дай мені?! Лиш прошу дати. А дали, то дякую. Розумієте?
Якими були тогочасні дитячі ігри?
Ну от, напри́мір, брався середньої величини мнячик і гралося таку забавку. Ти мала відбити від одного разу до десяти. Якщо скулася, то передавала естафету партнерці, чи з ким ти бавишся. А тоді ше ки́далося через плече до стіни, і через коліно одне, через коліно друге. Така була файна забавка з м’ячем. Ше гралися в камінчики! Їх було 5. Ти маєш то всьо помішати і розсипати. Тоді піднімаєш і оден ки́даєш вверх. Зак він летить, маєш взяти другий, а той, шо прилетів злапати. І як вже маєш два камінчики, то ки́даєш знов. Маєш злапати ті два, і третього взяти з купки. Ше хованки і ла́панки бавилися. Очі зав’язували і казали якісь прибалакання. Пасан — ла́пай нас, чи шось таке. Забула…
Чужі ляльки не хочуть забавлятися
А я вам казала, як вкрала ляльку з пуделка? Йой… У нас вдома було багато дорогих забаво́к. Я мала всьо розкішне, но дуже захтіла ляльку сусідської дівчинки. Припильнувала, коли її не буде і вкрала… Принесла додому, розібрала, а то всьо зі шматки зроблено. Мама їй вшила ноги, ручки, тулуб і намалювала олівцем обличчя. Така була лялька… Мене то до нині муче… Я бачила, як та дівчинка вміла гарно з нею бавитися. Перебирала, накривала, на руках її носила. І мені то дуже подобалося. Я думала, шо так само буду. Сіла, пробую, а воно не бавиться… Я так не мію… Знаю, шо та дівчинка дуже плакала через то. Тому потім занесла тихенько назад… Потім не раз про то отцеві на сповіді говорила. Мене до нині то мучить…
Вам не здається, що зараз зв’язок між близькими став менш тісним, ніж колись? Так. Зараз дуже великий розрив. Колись родинні зв’язки були набагато міцніші. Тепер то всьо встромлене в екрани. Я ж бачу по своїх внуках і правнуках. Я то всьо відчуваю. Леся, як була в школі, то вчителька казала, шо спасайте дітей від тих екранів. Суне справжня біда і деградація народу. Ви подивіться, шо вони показують. То якісь потвори. То ж нема нічо натурального. То не є песик чи кіт, то якась потвора! І з людей так само роблять бог знає шо. Як дівчинка, то голова велика, а сама маленька. А той мішка. Він хіба подібний на міся (ведмедика)? Та місьо файний. Он подивіться, лежить у мене. Хіба то є якесь зрівняння? Увага до діда і бабці колись була набагато більшою. Та шо ви! То нема ніякого порі́вняння! А ше, як бабця і дідьо бідні, і, як їм треба матеріально помогти, то то взагалі біда в родині. Повірте мені. Ми того не відчуваєм Богу дякувати, але маєм такі приклади по сусідах.
Як в ті часи давали собі раду люди похилого віку?
За Польщі існували будинки, де жили одинокі старці. У нас в ті часи дуже багато людей повиїжджало на роботи́ в Америку, Канаду, Арґентину, Австралію, Німеччину, Францію… А тут лишалися їх батьки. На селі вони ше якось давали собі раду, бо то корівка, то коза, який кріль, курка, якесь яйце. То є інакше. А в місті не було де взяти, і тому бідували. Для них орґанізували відповідні заклади, на подобі сучасних будинків для старців. Такий, по-моєму, діяв за Польщі на вулиці Острозького (будинок №37). Їм там прикро було, але тарілку зупи мали, і тим тішилися. Тепер на старих взагалі уваги не звертають… Тицьнуть ту пенсію нещасну, шо можеш тіки купити десять бо́ханьців хліба, і на тому кінец...
Чи існувала за Польщі пенсійна система?
Напевне, так, але якщо ви робили на державній роботі. А якщо в приватника, то… Всі ремісники, кравці, шевці, столярі, бляхарі, будівельники, пекарі, кондитери в ті часи мали свої цехи. І окремо від того була торгівля.
А дитсадки за Польщі були?
До війни, як таких, дитячих садків не існувало. То називалося за́хоронки, де жили діти-сироти. Але якщо міщани, хто бажав давати своїх дітей, як поляки, так і українці, то давали. Чому? Тому, шо там вчили віршики розказувати, танцювати, багато дечого вчили. Як святкувати свята, як себе поводити, як кланятися, вітатися зі старшими. От як ти меншого бачиш, а він плаче, шось йому сталося, то значить треба підійти, помогти. Були такі виховні різні моменти, але то всьо не примусово, а в грі. Ну і там законниці, як польські, так і наші. Я, наприклад, ходила, то називалося шкі́лка. Коля не ходив, він був ше маленький. Я відвідувала всі свята. Ми репетиції робили, вчилися. Потім виступали в Міщанському брацтві (вул. Острозького, 11) на Миколая, на свято тата, на свято мами, на свято сестри-виховательки. То все ми віршики відповідні вчили. Було дуже гарно. Но найкраще було Миколая!
Мандаринка мала якийсь сенс на Миколая за Польщі?
Так! І помаранчі також були невід’ємною частиною свята. Обов’язково! Но то тепер не той смак. Перше її візьмеш в руки, то вона сама тобі розкривалася. Той запах був на цілу хату. Так само банани і фіґи.
Батьки також асоціювали їх із своїм дитинством?
Ні.
Ви пам’ятаєте час, коли зрозуміли, шо тато з мамою допомагають Миколаю? Ми дооооооооовго думали, шо то таки Миколай приносить. Бабця розказувала, шо він десь там вночі залазить. (Говорить пошепки) Татко то все також говорив з ухмилкою. Вже потім, як я була більша, то почала розуміти. А Коля доооовго вірив, шо то святий Миколай носить. Все казали і страшили дітей: «Так-так! Миколай нечемним ніц не прине́се. Так-так, добре, добре! Миколай всьо виде і всьо записує». (Сміється) Ми за дві неділі до того були страшно чемні! Ууууу! Навіть зауваження ніхто не робив, бо то щиро вірилося. (Сміється)
А як ті подаруночки виглядали?
То були такі пакети з паперу. Перед війною ж целофану не робили. А всередині… (Говорить пошепки) Накладут солодкого, пару чоколядових плиток і різних цукорків. Різно-різно! І леденці, шоб смоктати, і чоколядо́ві, і довгі, і такі, і сякі, і андру́ти! Солодощів було отак во! Я вам того не можу навіть передати. А ше фіґи обкачані цукром були дуже добрі.
А що дарувалося із речей?
Дитячу желізну дорогу. То всі діти мали! Були такі масивні паровози і вагони. Тоді іграшки не були одноразовими, як тепер. Роками діти бавилися. Навіть з покоління в покоління передавали одне одному. Я вам серйозно говору. І так само ляльок не спотворювали. Старалися робити так, як є натуральне тіло людини. Лялька була, як жива істота. Нам батьки ше дарували ґуляйно́ґи, рове́ри, ляльку з візочком гарну, і кльо́цки (кубики). Всьо то було зроблено для розвитку дитини.
Вдома шось готувалося на Миколая?
Так, бо ми мали Миколу. До нього приходи́ли хресні. Такий симпатичний пан і жінка. Лиш не знаю, де він після війни подівся. Я маю їх сфотографовано. Такий гарний чоловік з жінкою на шлюбній знимці. Не можу сказати, шо на Миколая аж так багато готувалися, як до інших свят.
Вам вдалося ту казку, яку для вас створювали батьки перенести у власну родину?
Так. Мої діти також дуже чекали Миколая. Ми старалися, як могли, шоби́ то орґанізувати. Дуже чекали. Як одна, так і друга. Ми то зберегли. Можете згадати якийсь дитячий віршик?
Niezapominajki to są kwiatki z bajki! Rosną nad potoczkiem, patrzą rybim oczkiem. Gdy się płynie łódką, Śmieją się cichutko I szepcą mi skromnie: «Nie zapomnij o mnie».
(віршик Марії Конопніцької)
Незабутки — то є квітки́ з ба́йки. Ростуть вони над потічком і бачать риб’ячим о́чком. Коли плине човен, то вони тихо сміються, а потім шепочуть собі: «Не забууудь мене».
Я ходила на Острозького в українську за́хоронку. То там, де зараз є суд. Будинок як виглядав тоді, то таким він і є зараз. Дітей давали десь із п’яти років.
То шось коштува́ло вашим батькам?
Ви знаєте, там, напевне, шось платилося, бо то все таки заклад для круглих сиріт. Але хто з міщан хотів давати якийсь розвиток своїй дитині, то обов’язково посилав туди.
Розкажіть про один із днів вашого перебування в за́хоронці
Приходи́ли ми не дуже рано, а після обіду, десь так в п’ятій годині, йшли додому. Кожний мав невеличку валізочку. В ній була зубна щіточка, мильничка, мило, гребінчик, рушничок, було відділення спеціяльне на їдження. Оооооой, то комедія була зі мною! Я дуже погано їла. Так погано, шо то страшне! Але мама все рівно клала канапку, помаранчі, банани, шинку. Всьо таке добре клала. Но нє, я того не буду, бо я хочу зупи, яку їдять бідні сироти! І навіть не відкриваю того чумайдана. Сиджу і вже си намірила, чекаю, коли буде обід... Ооооой, час муче! Той намір мені дуже зривався в голові, шо я таааак хочу тої зупки, шо ті діти їдять! А в за́хоронці була столова. Виходи́лося з приміщення на вулицю, далі направо і вниз на подвіра. Там був вхід у сутерини. Сестрички-служебниці їли разом з нами. І я собі вбила в голову, шо я тааааак хочу тої зупки. Так вже хочу, шо мушу піти! І всьо... Вірите, мені та смажена цибулька до нині пахне… Вже закінчилися заняття, руки мию. Вже діти із за́хоронки ідуть обідати. І я бігооооом перша вилітаю з того будинку і лечу до столової! Те підвальне приміщення і зараз є. Хотіла би піти хоть хвилину посто́яти… Там тоді ше нікого не було! По сходах сходи́лося до великої, темної кімнати. Внизу стояв велиииикий, велииииикий деревляний стіл з лавками. І коло кожного желізна мисочка і лижка. Я бігом сідаю, шоб часом мені вистарчило місця. (Каже пошепки) Сиджу, дитинко і таааак вже чекаю тої зупки… Ну, вже діти всі прибігли, сіли, помолилися. Нам принесли великий баняк і зачали наливати. Міські діти обідати не йшли, а я гнала перша! І, нарешті, нам поналивали в ті мисочки́. Боже! Для мене нічого кращого не було, як та зупа! Ви можете собі то уявити? Та в нас вдома виварювалося Бог знає шо, в нас кухня велася! Я до нині пам’ятаю, як то їла… То була гречана зупка засмажена цибулькою на олії. І всьо. Тіки та зупка, і більше нічо, моя дитинко, за цілий день…
Так харчувалися діти-сироти... Я там, як іду тепер, то мені все серце стає… І то всі діти-сироти їли ту пражуху чи зупку. У нас вдома були делікатеси, вдома Бог знає шо, а я їм, і мені подобається… І вже прийшли ми знов на верх всі і сестра-вихователька каже до мене:
— Ірусічко, ти вже пообідала? — Так, дякую. — На здоров’ячко. — А тепер давай свою валізочку. Тай я пішла, взяла її, і дала сестрі. А сестра-вихователька каже: — А тепер поділимся з дітьми, так? — Так, поділимося. — Вони з тобою поділилися, ти їла їхню зупку, а тепер вони поїдять то, шо тобі мамця дала.
Всьо відкрила, по кавальчику покраяла. Кожній дитинці дала по трошки… То так було пару разів.
На го́рбі, навпроти української, стояв дім польської за́хоронки. Вона файно виглядала, но була знищена під час війни. Таким сараєм її зробили вже за москалів. Зруйнували, шоб не було сліду́. Подивіться на ті бара́ки на Руській. От, де «архітектура»! То мені потім, як знімали Лєніна в 1990-му році, москалиха казала: «Ми строїм, а ані всьо разрушают!» Підіть полюбуйтеся на те, шо вони пастроїлі!
Я чув, що перед війною уроди́н не святкували
Так. Переважно чому ми не знаєм да́тів? От, напри́мір, я не знаю дня народження тата і мами. Рік знаю, а саму дату ні. Тому, шо колись ніхто не справляв уроди́н. Днів народжень ніколи не святкували. Були іменини Павла, Івана, Михайла і всіх решти святих. Хто мав те ім’я, то йшлося рано і в’язалося людину, дарувалося подарунки. Таки брали і перев’язували стрічками. То вже ґосподар після того накривав на стіл. І пам’ятаю, шо було дуже добре застати іменинника в ліжку. «Дєнь рождєніє» то вже москалі принесли так само, як Новий рік. За Польщі його хіба поляки святкували, бо Різдво для нас всерівно було важнішим.
Мені розповідали, шо в ті часи не існувало такого поняття, як по-батькові Саме так! Не було такого. Нашо? Для чого зачіпати тата? Та маєш своє ім’я, своє прізвище і на тому кінец. Навіть в доку́ментах то не фіґурувало. Ні!
І ще колись, як приходили в гості, то не роззувалися в хаті?
Так. Хоча люди стелили килими, і були хідники дорогі, но ніхто, ніколи не роззувався! Тротуари і вулиці були чисті. Тай обу́в’я так само. Зрештою, коло кожних дверей ви могли пошкрабати і витерти ноги. Та де то хто колись роззувався?! Ніколи! То тепер, як по наших вулиця́х пройдешся, і зайдеш, то з чистої хати за пів години робиться свинюшник. Я перепрошую за вираз, но зара направду є брудно…
Пані Ірино, як в ті часи вбирали дітей?
Оооо! Колись дітей вбирали гарно. І то навіть, якщо бідна родина. Але то всьо було натуральне. Мама в неза́можніх родинах сама шила або йшла до кравчині якоїсь не дуже модельної. Діти були чисті. До церкви чи на спацер (прогулянку) ходили все файні. В багатих людей діти були розкішно вбрані. Памнятаю ті костюмчики, свите́рики, а взимі плащики з ко́мнірами. Розумієте, тоді існувало велике розшарування в суспільстві. Но якщо шилося, то та о́діж була, переважно, скромна навіть в багатого. Могла бути дорога, но без таких надзвичайних розко́шів, як тепер. І най пан Біг бороне десь пляма! То вже треба її вивести або ту о́діж більше ніхто не брав вийти межи люди. І ше, прошу пана, мені сказати, хто колись в місті ходив у шортах?! Та ви шо! Діти мали штанята такі во короткі до колін. Але дорослі ні! Дайте спокій. А на рахунок кольо́рів, то чогось тоді переважали ґранато́ві. З іншої сторони не було таких кричущих тканей розмальованих, як зараз.
Чим до війни прали одяг і постіль?
Переважно милом. От не пам’ятаю чи був порошок. Крім того мама варила луг. Але з чого ж вона його робила, дай Бог пам’яті. То якісь, напевно, рослини чи могло бути з поло́ви, шо зерно молотят. Потім переціджувала через полотно, і в тій воді замочувала прання. Більше нічого. А така білизна була, як карта біленька! Та шо ви! Вдома для того все стояла ба́лія і баняк, в якому виварувалося. Я до сих пір вару білизну. Для мене прання в машинці, то не є прання. То є капа́рання! Всю білизну натільну, моя дорога дитинко, донині перу руками. Маю ше, навіть, таку желізну пралю. Тому шо я не можу ки́дати в машинку, як тепер роблять, свій ста́ник, перепрошую, ма́йточки, чоловіка білизну, рушники з кухні і такі до вити́рання. Нє, то не є прання. А ви ше питали за постіль. Я мала десь кусочок полотна тканого в сосе́нку. Але грубо тканого. То колись робилося спеціально на прости́рала. Ото во, шо ми тепер спимо на тонких, то є дуже зле тілови. Треба на грубому спати. Пам’ятаю, шо те полотно ткалося на верстатах у селі. І ше його ніколи не прасували, а лиш вибивали на моги́льниці (магільниці). Мама моя була дуже чистоплотна. Вона навіть після війни давали собі і нам всім раду. Було скромно, було бідно, но чисто і акуратно! Шоб ви то знали, котусю. Потім за москалів навіть за милом треба було в черзі стояти…
А чим тоді мили посуд?
Содою і більше нічим. Ну але як вже дуже сильно забруднене, то бралася щіточка. Ніякої хімії до на́чиння тоді не вживалося. То ж всьо, як би ви не мили, лишається на посуді.
Ви згадали про щітку. Якими були зубні щітки́ в ті часи? Вони відрізнялися від сучасних?
Певне, шо відрізнялися. Тоді їх робили з пір’я гуски чи качки. Навіть були такі м’якенькі дитячі.
Пані Ірино, ви часто і багато вживаєте слова, які тепер рідко почуєш. Згадайте ще якісь характерні назви предметів чи речей.
Ну от напри́мір желізко (праска). Так то слово і лишилося в мойому лексиконі до нині. Не каструля, а баняк, не сковородка, а пательня. Ну а як же без мармуляди? Мармуляда мусіла були обов’язково! То є повидло.
Давайте повернемося до людей. Як в ті часи на загал ставилися до жидівської громади? Я питаю це тому, що мені сьогодні важко почути від знайомих добре слово про юдеїв. Мене це завжди щиро дивувало та прикро вражало… Ви знаєте, жидів колись ніхто не любив. Але вони то є ті самі люди. Є добрі і недобрі. Так само, як і в кожній нації. І не можна ділити, шо ти жид — то ти вже Бог знає який. Я вам казала вже, шо той пан мені в пам’яті до нині. Такий був дуже добрий дідусь. Мав дооовгу бороду. Певно, хасид був. Все, як нема купців, то стане на сходах і там стоїть. Но, як тіки зобачить, шо ми коло брами заглядаєм через шпари, то все: «Дзібуууунііііі, дзібуууунііі!». Вже пішов до свого склепу… Мені інколи дуже не вистачає того відчуття дитинства. Самої атмосфери, дитинко. Таке відчуття якесь дивне́, шо не можу вам навіть передати. І дуже мені шкода того часу. Здається, шо тоді повітря було інакше. Відношення між людьми були інакші. Таке чемне, таке доброзичливе… Бо тепер люди злі поробилися. Вони не вміють нормально говорити. От я говорю з вами і кричу. Та говори спокійно, шо ти сі роз’єрипенила?! (Cміється) Бо так є, ми вже такі дурнуваті стали. То я кожен день згадую того дідуся. Був дуже добрий чоловік. Високий, ходив у такому капелюсі чорному і високому. Він мав через дорогу від нас, так трошки збоку, склеп (магазин). Певно, також мешкав на Нижчій Подільській. То була частина його будинку. Склеп складався з двох половино́к. Там всьо дуже добре пахло! Як входиш в коридор, то по лівій стороні відділ, де нафта, сода до прання, мило, фарби́. Воно мені до нині пахне! По другій стороні, через сіни (коридор), були двері і там бакалі́я. Хліб свіжий, булочки, різні цуко́рки, крупи, цукор, мука. Всьо, всьо там було. То той магазин стояв дуже близько до нас. І він все, як побачить нас на подвіру, то піде до склепу і в ті торбинки́ паперові насипле цукорочків і тоді нас кличе: «Дзібууууніііі! Дзібуууунііііі!» Нема такого дня шоби я його не згадала Царство йому Небесне. (Плаче) Ми прибігаєм туда і він нам через браму дає ті пакуночки. Дає Кольови, дає мені… Ми подякуєм. Цукорочки називалися цюп-цюп лялічки. Так згадалося… Добра людина була. Мама ходила і по хліб до нього, і по цукор, за всім, шо до хати треба було, ходила. Я все дуже хтіла мати дідуся, но його не мала. Ні одного, ні другого. Не знаю, чому то так. Мамин тато скоро помер, ше мама була мала, а про татового тата взагалі нічого не знаю. Чомусь уникалося тої розмови. Ну і ми ше були малі діти. І знаєте, якось так питатися не файно… Той хасид мав родину, но його діти вже були дорослі. Ми їх майже не бачили, бо вони рідко до нього приходи́ли. Певне, десь вчилися.
Якою була його подальша доля?
Хто його знає… Ми з жидами добре жили. Но, як прийшла радянська вдала в 1939 році, і зачали кликати їх євреями, то вони сильно обурювалися і казали, шо ми не євреї, ми жиди! І ми так до нині говорим: «Наші жиди». Бо так вони самі того хотіли. Не хтіли бути євреями.
Мені все згадується їхнє особливе ставлення до дітей. Воно вже навіть трішки анекдотичне. Можете пригадати власні спостереження?
Ооо! Жиди дуже любили своїх дітей і були добрі люди. Вони вміли виховати малечу і вкласти в неї повагу до інших. Жидівські діти були дуже чемні. Махабундів і злодіїв посеред них не памнятаю. Я вам то чесно говору, бо ми бавилися з ними. Для них діти — то було святе. Годували їх на кожнім кроці. До́ста годо́вання! Оооо! Та то був цілий ритуал! (Сміється) В тих будинках, де жили жиди, все дуже смачно пахло! То були кулінари вищої марки! Вони дуже росоли і бульйони готували. Туда давалося багато за́кришки. Ше знаю, шо вони дуже цибулю любили. От напри́мір, свинячого мняса не їли, а телятину, рибу і птицю. І саме головне, шо вміли і знали, як правильно годувати дітей. Знали! Моя мама багато від них взяла в кулінарії. І струдлі, і риба по-жидівски, і то, і то. Всякі-всякі страви вони варили. Було дуже смачно. То слова мої мами, Царство їй Небесне.
Може, пам’ятаєте, щоб когось пригощали?
Ні, такого не було. А от за то годо́вання мама моя все розказувала. До дітей була ДУЖЕ велика увага. Вони їх пильнували. Ні в кого не було такої смачної їди, як в жидів. Шоб ви то знали. От печиво, торт оріховий — то мамця від них вчилася робити. Розумієте, український селянин не мав на то часу́. То був споконвічний раб, йому не було коли випікати то́рти і всякі всячини. Так складалися тоді життєві обставини. Мама того всього навчилася, як вже прийшла до міста. Вона ж до школи не ходила, а зразу пішла на роботу. Вони з вуйцьом і цьоцею малими дітьми по 12-13 років вже працювали. Мамця, коли вже одружилася, то все до жидів ходила в гості, мала багато таких знайомих. Вона у мене була дуже вимоглива. Особливо відносно кухні, то взагалі страшне! То була господиня вищої марки! Чистота, охайність, постіль. Не можу вам навіть того передати. Але багато позабувалося вже, дитинко. То вже ро́ки пройшли. Я все собі нашу вулицю згадую…. Кравчуки́ коло нас мешкали, Паланюки́, Романюки́… То все через межу. А ше був столяр, який мав дві дочки Олю і Зосю. У мене коліжанка, одна і друга, були польки. Але потім прийшла війна…
Пляжо́виська
На вулиці Нижчій Подільській доми́ стояли при самій дорозі. Ґоспода́рі мали великі подвір’я, і городи аж до самої ріки Серет. А там далі було пляжо́виско. Приходили пани пляжуватися. За то ґоспода́рям платили гроші. Я думаю, шо там не було тарифів. На парканцеві ви́сіла скринька, бо шо пані Паланюко́ва чи Романюко́ва мала стояти при дверах і блі́шки давати? Скільки кому не шкода кидали в скриньку. А хто не мав грошей, то йшов так. Ніхто за тим не пильнував. Якщо можеш дати — то дай, а не можеш — то не тре, йди пляжуйся. Там був такий пляц, шоб вас не здурити, як половина нашої хати. Росла травичка, як кили́м чистюсінька! Хочеш собі загорати на мостику, який був спущений з берега у воду, то прошу дуже. А ні, то лежи на травичці. Мостик був зроблений з файних вигемблюваних дощо́к. Лягалося на нього і ножками булькалося у водичці. Тепер, шоб зійти до води і поплисти, то були сходи деревляні і перила, шоб ти сі тримала і не впала. І так кожний господар, який жив біля ріки, то мав.
Кишенькові гріхи
Через дві хати від нас, сусіди також мали багато землі, і вони зробили спеціально для віруючих жидів місток. Він так само був вигемблюваний гарно. Стояв на слупах і входив у воду. Жиди приходи́ли туди і молилися перед Песахом. То є жидівська Паска. До нас не йшли, бо у нас не було такого причалу. І вже під кінець молитви… А на дорозі стояли діти і на то всьо дивилися. Які ж вони були виховані! Зараз би шось викрикували, а то зібралися і просто дивилися. Стояли тихо, бо то жиди моляться! Уявіть собі ту картину, гу́рма дітей, і ніхто не горлапанить. Ми з Кольою так само ходили дивитися. І потім, шо вони робили під кінец молитви?! А кишені вивертали. Де які кишені в них були — витрушували. То так витрушували всі гріхи з цілого убрання свого.
Кая́ки
Прогулянки на кая́ках — то була приємна річ. Казали, шо «їдем на прецлі до Петрикова». Прецлі то катається такий валик, і потім його закручується. Я вмію то робити. То таке спеціальне крухе (крихке) тісто, яке зверху посипалося маком і сіллю. Їх, переважно, до пива пеклося. Вони були такої во величини закручені всередину. Хто собі з міста хотів, то йшов туда пиво пити і прецлі з раками добрі їсти. То був такий відпочинок.
Пане Ярослав, я бачив у вас стару гальбу до пива. То ше польська?
Так. Були ше такі самі, но ширші. Пиво за Польщі продавали по місті на вулиця́х. Памнятаю, шо все відкриють бочку, наляють, вип’єш собі і віддаєш гальбу. Продавщиця пополоще водою і знов наливає другому.
Пані Ірино, а як виглядало те місце, де люди пригощалися біля ріки?
Перед петриківським мо́стом була вироблена така собі галявинка. На ній гарна травичка росла і стояв будиночок. То вже вважалося петриківське. До мосту — Тернопіль, а за ним — село. Так собі люди рахували і ділили ту територію. Хоча, ви знаєте, от Біла гора і цего́льня рахувалася до міста, хоча то вже за мо́стом. Памнятаю, шо там все файно грав оркестр. От в суботу після обіду, і в неділю цілий день була музика. На кожні вихідні туди плило паньство, яке мало свої каяки. Памнятаю, як всі вони вздовж були поприв’язувані. Човни ж легенькі, тому їх на ніч витягували на траву. То я все їхала з татком на першому каяку, а мамця з Кольою на другім. На галявині були столики застелені серветами. А збоку прилавок, де продавали все, шо треба. Приходиш, замовляєш і тобі до столика принесуть. І так собі люди забавлялися.
Трускавки́
Я памнятаю, шо до нас на пляж (на обійстя Па́ланюків) все одна пані приходи́ла. Вона була жидівка. А ми завжди з Кольою бавилися там. У кінці городу все садилася кукурудза для того щоб закритися. Я вам покажу фотоґрафію. І вона все, як починаються трускавки́ (полуниці), брала із собою на пляж друшляк. (Сміється) І ше таку ли́жку, шоби мняти, і сметану. І то всьо там на тому пляжови́ робила! А тоді то зробить і кличе. Ми при́йдем, і вона нас пригощає тими трускавками, мнятими зі сметаною і цукром. (Сміється) Аж мені слина потекла... Дитинко, то був дивний час… З однієї сторони люди дуже добрі і відкриті, а з іншої носили в собі багато образ. Потім під час війни багато біди наробили... Не годен пояснити, чого воно так було, і чого воно так сталося…
Старожили часто згадували мені про пляжовисько під Білою горою. Казали, що там на ріці були кінські ями, які ще називали шимшу́лями. То таке глибоке місце. Ви щось про це пригадуєте?
Так. Там коні і люди топилися. Навіть Славчикова сестра Галю́ська тонула, но вирятувалася. Ше одна кінська яма була біля м’ясокомбінату, як на Петрики йти. То чуть-чуть дальше мосту.
Пане Ярослав, а ви пам’ятаєте, як з торговиці кожної середи гнали продану худобу на вокзал?
Так. Ми тоді нашу вулицю Шептицького називали Широкою. То була ціла «процесия». (Сміється) Худобу і свині гнали звідтамти по Острозького, коло Міщанського брацтва, на Лєлєве́ля (вул. Січових стрільців), потім по Тарновського і наліво по Хмельницького до вокзалу.
Пані Ірино, а чому дільниця навколо вулиці Дороша (нині вул. Стаднико́вої) називалася Дорошівкою?
Видно, якийсь До́рош був, або шо… Ми колись там жили зі Славцьом, але того не знали.
Довідка
Назва вулиці (Софії Стаднико́вої) походить від імени багатія Дороша, який забрив до Тернополя приблизно 150 років тому (імовірно, автор спогадів рахує від 1975 року), закупив тодішні неужитки (де опісля постала вулиця) і збудував великий дім з колонами на порозі. Останнім властителем цього дому була вдова по священику, Анна Кулицька, рідна сестра генерала Віктора Курмановича, який гостив у неї коротко в 1919 році. Вона купила цей дім влітку 1918-го. Родину Кулицьких вивезли большевики на Сибір. Генерала Курмановича теж схопили большевики в Бадені, в Австрії, де він після Першої світової війни поселився. І також вивезли на Сибір, і слід за ним загинув. Тепер у цьому домі приміщується дитячий садок (станом на 1975 р.). Про Дороша розказував мені сусід Кароль Лясковський, який малим хлопцем пас у нього корови. Дорош — казав Лясковський — мав так багато грошей, що не знав, що з ними робити. Він часто провітрював та сушив їх в саду на вереті... Спершу велося Дорошеві добре, але згодом щастя відвернулося, почала гинути худоба, а наймити повтікали. В кінці дійшло до того, що його майно зліцитувало місто, а сам Дорош з торбою та палицею пішов у світ і слух по ньому пропав. Осталася лише назва вулиці — закінчив цю «історію» Лясковський. Вулицю Дороша швидко забудували наші міщани. Майже біля кожного дому від сторони вулиці був квітник з кущами бозу, жасмину, рожі та різними квітами. По другій стороні дому простягалися городи і сади. В 1920-тих рр., почала молодь називати вулицю Дороша Дорошівкою, мабуть тому, що нею любили проходжуватись жителі Микулинецької дільниці. Аромати квітів, солов’їні співи надавали романтичних прикмет тій вулиці. Відомий поет, письменник дитячої літератури, Роман Завадович, колишній учень тернопільської гімназії, який часто приходив до своїх товаришів на Дорошівку, згадує про неї у своїй поемі-спогаді: «Дорошівський Парафіянин» (Чікаго, 1958).
«Гей, ти Дорошівко кохана, У згадках нам сяй і гори!... Заквітчана рясно садками, Вся вулиця, наче букет, І запах, пливе, між хатками, З троянд, матіоль і резед...» Уривок із «Тернопільського бюлетня» (1975) Різдво на Дорошівці (З циклу: Давній Тернопіль)
Богдан Остап’юк
Пане, Ярослав мені розповідали, що на Шептицького були військові конюшні Так. Були великі стайні державні. Мій вуйко Зарихта навіть там робив. Вони стояли чуть дальше ринку (неподалік краєзнавчого музею). То по правій стороні, як йти вниз до Оболоні. Вони мали дерев’яне накриття і велике подвір’я. Ми, діти, ходили купати коней звідтам на ріку. Ви питали за кінські ями. То якраз там, під Білою горою, були такі глибокі місця.